Соціальна політика у програмах перших реформістських урядів України: втрачені можливості та об’єктивні потреби 

Юрій Зайцев

Аналізуються проблеми визначення стратегічних цілей та етапів реформування економічної і господарської системи в Україні у перші роки незалежності; акцентується увага на існуванні прямої залежності між соціальною політикою держави та ефективністю ринкових перетворень.

 Політична та економічна спадщина, що дісталася Україні після розпаду СРСР спричинила цілу низку проблем, суперечностей, помилок, особливостей у царині усвідомлення, осмислення та розробки концепції і моделі соціально-економічної орієнтації України, визначення основних цілей, напрямків та інструментів якісної зміни її економічної, господарської, соціальної систем у перші роки незалежності. Насамперед слід зазначити, що процеси такого осмислення відбувалися доволі спонтанно, оскільки ні політики, ні науковці, на наш погляд, не були готові, на відміну, наприклад, від країн Прибалтики, раптово та стрімко перейти від пошуку шляхів удосконалення “розвиненого соціалізму” до визначення глибинних суттєвих ознак, механізмів формування суспільства на основах незалежності, свободи, демократизму, які є внутрішньою базою сучасної ринкової економіки, необхідною умовою адекватної їй системи мотивації до праці у всіх основних суб’єктів економічної діяльності.

Саме тому, на наш погляд, доцільно говорити про наявність в економічній та політичній думці України певних етапів, “хвиль”, пов’язаних із спробами окреслити перспективні стратегічні цілі, інструменти та моделі розвитку країни, які б забезпечили створення потужної ринкової економіки, гарантований добробут більшої частини її населення. Доцільно також виділити основні кола, представники яких виявили найбільшу зацікавленість, постійність і мобільність у формуванні системи поглядів на майбутнє України. Це, по-перше, політики нашої держави, по-друге, науковці, вчені економісти, філософи, соціологи, політологи, представники інших галузей науки, по-третє, так звані “гостьові експерти” (Януш Корнаї), серед яких можна розрізняти як іноземних політиків, вчених-фахівців, так і представників бізнесу та міжнародних фінансово-кредитних інститутів.

Отже, перша хвиля, або етап виникнення інтересу до шляхів формування та обрисів майбутньої метасистеми в Україні пов’язаний із проголошенням її суверенітету та незалежності. У часі його умовно можна поділити на два періоди: 1991-1992 та 1993-1994 роки. Така періодизація пов’язана із реаліями даного процесу, зокрема із тим, що у першому періоді виявилася неготовність та й неспроможність більшості політиків та науковців країни адекватно зреагувати на потреби, викликані її новим станом. На Заході політики і професійні совєтологи фактично виявилися також неспроможними спрогнозувати подібний розвиток подій та визнати його за нове суттєве, закономірне явище новітньої світової історії.

Визначальною формою сприймання політиками майбутнього соціально-економічного устрою України стала по-перше, ейфорія, викликана швидким і достатньо легким переходом у якісно новий стан – стан незалежної держави, по-друге наївна, але досить глибока віра політиків першої хвилі у всеперемагаючу позитивну силу вільного ринку, основана на відсутності знань, інформації про сучасні закономірності та особливості функціонування і розвитку ринкової економіки, на небажанні слухати про якісь перехідні етапи та форми від жорстко централізованої економічної та господарської системи до сучасних моделей ринку, оскільки це було б знову пов’язано із необхідністю чекати, до того ж виконуючи повсякденну непомітну, незрозумілу, або небажану для багатьох роботу з формування нових господарських та громадянських інститутів. Мабуть, саме цим пояснюється й таке легке сприймання та визнання у цей час політиками усіх рівнів різних національних або регіональних моделей економічного розвитку як базових, визначальних для формування господарської моделі в Україні. Варто було лише урядовій, депутатській, або президентській делегації побувати із візитом у Франції, Німеччині або якійсь іншій розвиненій та стабільній країні як модель її розвитку визнавалася пріоритетною для нашої держави. Як зазначали О. Онищенко та В. Юрчишин, “своєрідна ейфорія навколо категорії “ринок” породжена кілька років тому, коли переважна більшість у державі (якщо не всі) не мала ніякого уявлення про ринкову економіку, або розглядала її у викривленому, далекому від її справжньої суті світлі, періодично то вщухає, то знову заявляє про себе. І сьогодні (1994 р. – Ю.З.) багато хто ставить перехід до ринку над усе, в тому числі над соціально-економічну реформу, яку наше суспільство намагається здійснити. Складається враження, що в дуже багатьох випадках поклоніння ринкові набирає штучної, захисної суті” [1].

Вчені у цей період першого етапу формування національної концепції соціально-економічного розвитку у більшості своїй мовчали і це, на наш погляд, абсолютно нормально, оскільки ще у 1990-1991 роках йшов потік досліджень і публікацій пов’язаний із проблемами перебудови, удосконалення “соціалістичного суспільства” тощо. Проголошення незалежної держави вимагало якісно нової парадигми, тобто вихідної концептуальної схеми, моделі постановки проблем, методів їх розв’язання, нової орієнтації у дослідженнях проблем соціально-економічного розвитку, що у свою чергу вимагало часу для накопичення необхідної інформації, її осмислення та формулювання перших рекомендацій для політиків та урядовців.

Другий період першого етапу визначення орієнтирів розвитку економіки незалежної України пов’язаний із великою кількістю помилок політиків та появою значної кількості рекомендацій науковців економістів, як вітчизняних так і зарубіжних, щодо стратегічних цілей, контурів майбутньої економічної та господарської моделі держави. Щодо помилок політиків, то вони загально відомі, як відомі й негативні наслідки цих помилок: втрата контролю за функціонуванням державного сектора економіки, а він на цей час був визначальним, вакханалія цін, втрата ринків збуту, активне формування поля корупції та тіньової економіки тощо. І. Лукінов, підбиваючи підсумки наукової діяльності установ Відділення економіки НАНУ за 1993 рік підкреслював: “Як це не парадоксально, але факт, що під виглядом радикального ринкового реформування в Україні йде процес штучного згортання власного промислового і аграрного виробництва та інфраструктури, тобто вирішальних сфер життєздатності держави і суспільства. Майже припинено інвестиційний та інноваційний процеси у виробничій сфері. Посилюється деформація макро-і мікроекономічної структури. Зруйнувавши адміністративно-командну систему управління, молода українська держава не зуміла застосувати властиві будь-якій високо розвинутій країні регулювальні і контрольні механізми дії складних валютно-фінансових і соціально-економічних процесів” [2]. На пряму залежність між невиваженими діями політиків та негативними результатами функціонування економіки у перші роки незалежності вказували у своєму виступі на міжнародній конференції у Києві (1994 рік) Джордж де Мені (Париж) та Вінг Тай Ву (Університет штату Каліфорнія): “Україна є типовим прикладом того, що відбувається в країнах з перехідною економікою у разі затримки реформ. З грудня 1991 по осінь 1994 р. реформи в цій країні стали жертвою “патової” ситуації в політиці” [3].

У цьому контексті варто, мабуть, звернутися до аналізу змісту та висновків однієї цікавої дискусії, яка відбулася у формі круглого столу в Інституті міжнародних економічних та політичних досліджень ще АН СРСР на рубежі 1990-1991 року. Ця дискусія викликає неабиякий інтерес саме тому, що її учасники досліджували та оцінювали, з позицій доцільності та оптимальності використання, досвід визначення стратегічних цілей та інструментів проведення ринкових реформ у країнах, які вже на той час пішли значно далі вперед порівняно із колишнім СРСР. У виступах учасників дискусії особливо підкреслювалася необхідність вивчення досвіду країн Східної Європи – Польщі, Угорщини, Чехословаччини (на той час), Югославії, оскільки “тут вирішуються такі найважливіші проблеми як забезпечення комплексності та радикальності реформ: подолання спроб звести реформи до їх імітації, соціальна база реформ, реальна економічна влада, роздержавлення та приватизація, власність та самоврядування трудових колективів, оздоровлення фінансів, соціальні гарантії при одноразових “шокових” операціях, конвертованість національних валют, формування ринків товарів, капіталу (включаючи іноземний) та робочої сили” [4, 28-29].

Основні позиції, які, на думку учасників дискусії, можуть бути визначальними у забезпеченні успіху реформ у згаданих вище країнах:

– необхідність існування уряду національної довіри;

– наявність матеріальних резервів для соціального маневрування у процесі переходу до ринкової економіки;

– зміна стереотипів масової свідомості, перегляд усієї системи соціальних цінностей, відмова від психології утриманства, пропаганда нових цінностей та зразків економічної поведінки;

– відсутність, навіть при наявності чіткої програми перетворень, диктату зверху. Темпи ринкових перетворень мають визначатися співвідношенням соціальних сил у країні, їх здатністю усвідомити та відстояти свої інтереси;

– нерішучість, затягування процесу ринкових перетворень, відступ від них небезпечні для соціальної стабільності;

Розглядаючи у ході дискусії проблему небезпеки зростання соціальної напруги під час реформування економіки та інших сфер суспільного життя, більшість учасників цієї дискусії прийшли до висновку, що головним фактором падіння життєвого рівня у цей період виступає запізнювання із початком радикальних перетворень, їх непослідовність та недостатність. Аргументація такого висновку базувалася на аналізі інструментів розв’язання двох основних соціальних проблем перехідної економіки: гарантій зайнятості та захисту соціально слабких верств населення, застосованих на той час у країнах Східної та Центральної Європи. Основними пріоритетами соціальної політики у цих країнах були визначені:

– гарантування мінімального рівня задоволення основних життєвих потреб населення шляхом забезпечення та збереження соціально достатнього прожиткового мінімуму на основі індексації доходів при зростанні вартості життя;

– забезпечення, по можливості, рівності умов життєвого старту для молоді;

– створення політичних та інституціональних умов для участі бідних у підготовці та прийнятті рішень, що стосуються їх життєвих інтересів;

– забезпечення альтернативних форм зайнятості тим, хто втрачає робочі місця у ході структурних перетворень, у першу чергу через програми розвитку дрібного, малого та середнього бізнесу.

Якісні зміни проявлялися у соціальній політиці країн Східної та Центральної Європи, що вже стали на той час на шлях кардинальних реформ, забезпечення економічної свободи суб’єктів ринку, і в методах її реалізації. Це знайшло, на думку учасників круглого столу, свій вираз у децентралізації соціальної політики, акумуляції значного обсягу коштів, призначених на соціальні потреби, в руках місцевих органів влади, що забезпечувало більш ефективний контроль громадськості за використанням ресурсів, вибір оптимальних пріоритетів у розвитку соціальної сфери в залежності від особливостей стану та розвитку того чи іншого регіону.

Відбувалися зміни й у механізмі прийняття рішень щодо розв’язання соціальних проблем. Соціальна політика все більше враховувала необхідність виявлення та узгодження інтересів різних соціальних верств та прошарків населення, орієнтувалася на досягнення злагоди у суспільстві, зокрема через регулювання масштабів диференціації доходів різних соціальних груп, пропорцій між особистим та суспільним (колективним) споживанням. Соціальна спрямованість ринкових реформ вже у цей період знаходила, у країнах про які йдеться, свій прояв у бюджетній, податковій політиці, у радикальних реформах систем оплати праці на основі врахування чотирьох основних принципів: заробітна плата не може бути нижче соціального прожиткового мінімуму (максимум не встановлюється); попиту і пропозиції на ринку праці; обов’язковості договорів, які укладаються за згодою трьох основних суб’єктів ринкових відносин – держави, роботодавців, найманих працівників; відповідної стимулювальної системи оподаткування індивідуальних (сімейних) доходів [4, 76-78].

Результати дискусії засвідчили той факт, що вже на початку 90-х років деякими посткомуністичними країнами були досить чітко визначені не тільки стратегічні цілі системних перетворень, але й задіяні механізми та інструменти, які дозволили у досить короткий термін здійснити ряд кардинальних перетворень. Одним із найважливіших механізмів на цьому шляху, без сумніву, стала відповідна соціальна політика, яка, враховуючи інтереси більшості верств населення, забезпечила їх підтримку щодо реформ та активну співпрацю із владними структурами.

Отже, ми не можемо казати, що на час становлення нашої держави, формування її економічної політики політиками першої хвилі, у суспільстві не існувало позитивного досвіду трансформації командно-адміністративної системи в економічну систему ринкового типу, де відповідь на основні запитання: що виробляти, як виробляти, для кого виробляти дає споживач, а не держава, де завдання держави – створення умов, за яких така ситуація може бути стійкою та повноцінною.

Однак, на жаль, вже перша програма нашого Уряду, гучно визначена як “Програма економічних реформ і політики України” та затверджена Кабінетом Міністрів України 31 березня 1992 року для подання Міжнародному валютному фонду (?) показала, що стан ейфорії, нерозуміння глибини глобальних стратегічних цілей реформування існуючої економічної та господарської системи, ігнорування ролі соціального фактора цих реформ, повною мірою притаманні нашим політикам. По-перше, це була швидше Програма заяв про наміри, а не Програма цілей, інструментів та механізмів. Адже будь-яка конкретна мета має бути забезпечена відповідними реально існуючими засобами її досягнення, але засоби у програмі лише абстрактно окреслювалися. По-друге, судячи зі змісту та структури Програми, відчувається нерозуміння її авторами глибини перетворень, що ставали перед молодою державою – більшість перетворень глобального характеру були розписані фактично по місяцях у межах одного 1992 року на зразок відомої Програми Явлінського. Серед них й такі як приватизація більшості галузей народного господарства, пов’язаних із виробництвом товарів народного споживання та обслуговуванням населення, “приватизація земель для сільськогосподарського використання за рахунок земель державного фонду та збанкрутілих колгоспів та радгоспів” (яких й за часів СРСР було понад половину від існуючих), обіцяно було реальне забезпечення права кожного члена колгоспу на вихід з нього і створення власного селянського господарства. Обіцяна також була швидка реформа податкової системи у напрямку забезпечення її стимулювальних функцій, проведення політики бездефіцитного бюджету, істотна зміна його видатків на користь соціальної сфери тощо. По-третє, проблемам соціальної політики, за винятком декількох позицій щодо соціального захисту найбільш вразливих верств населення, взагалі місця у Програмі не знайшлося. Людина, як основний суб’єкт та об’єкт реформ, які мали розпочатися в країні, не висувалась у центр та у результат перетворень і це стало першим кроком до розвитку соціальної напруги та соціальної кволості у перехідному суспільстві нашої країни.

Оцінюючи у липні 1993 року перші результати економічної діяльності основних владних структур України, Гелен Босс (Віденський інститут порівняльних економічних досліджень) зазначала, що “Перші півтора року нової Української держави як незалежної країни минули в дуже серйозній депресії, на межі “хаосу й катастрофи”. Номінально структурні зміни розвиваються у “помилковому” напрямку, не в напрямку розширення послуг та виробництва товарів широкого вжитку, а в напрямку важкої індустрії. Уряд був надто слабким, щоб вчинити великий вплив на здійснення політики стабілізації, віддаючи перевагу інструкціям, що часто змінювалися, перед справжньою лібералізацією в світлі високого рівня монополії в економіці, а також високій, стрибкоподібній інфляції та “відпусткам за свій рахунок” перед банкрутством фабрик та відкритим безробіттям” [5].

Перша широка хвиля економічних теоретичних розробок, розвідок, досліджень з боку вітчизняних та зарубіжних учених, що формулюються як концептуальні рекомендації для визначення курсу реформ, з’явилася в Україні, на наш погляд, лише у 1994–1995 роках. Ця хвиля була викликана як внутрішньою роботою вчених, так і катастрофічним розвалом існуючої господарської системи, потребою у новому, реформаторському курсі та у нових політичних силах. У цьому плані великий інтерес представляє міжнародна наукова конференція “Суспільства в процесі трансформації: досвід ринкових реформ для України”, яка відбулася 19-21 травня 1994 року в Києві. Найглибшими та системними у плані визначення цілей, методології ринкових реформ, її основних етапів, інструментів, проблем і можливих варіантів наслідків, отже й найбільш цікавими, стали на цій конференції, на наш погляд, дві доповіді Лешека Бальцеровича. Пояснюється це, насамперед, тим, що саме він, один із багатьох присутніх на конференції, зміг стати не тільки конструктором такої реформи у Польщі, але й реалізувати свої задуми, побачити та показати світові певні позитивні результати діяльності своєї команди як в економічній, так і у соціальній сферах.

Як би це не виглядало дивним, порівняльний аналіз наведених Л. Бальцеровичем даних про стартові умови реформ у Польщі та в Україні свідчить про те, що в нас вони були не гірші, а в чомусь навіть кращі, ніж у сусідів. Однак уряд Польщі досить швидко і чітко визначив етапи розробки економічної стратегії, такі як: 1) окреслення основних проблем, обумовлених стартовою ситуацією в Польщі; 2) чітке визначення типу економіки, котру планується отримати в кінці процесу переходу; 3) докладне визначення заходів економічної політики, їхніх часових рамок і темпів їх здійснення.

Головне, на що звертали увагу польські економісти та політики на чолі із Бальцеровичем під час формування Програми реформ, це, по-перше, як найточніше (наскільки це дозволяє природа процесів) визначення та забезпечення максимально можливої швидкості ключових процесів і основних чинників, які впливають на економіку перехідного періоду; по-друге, на розуміння неподільності процесу лібералізації при переході до ринкової економіки, оскільки “певні специфічні процеси можуть бути лише однією з сторін більш широких категорій процесів, інші грані яких можуть тією чи іншою мірою їх доповнювати і змінювати”, “в межах цих широких категорій може існувати взаємозв’язок процесів, тобто сповільнення темпу одного з них може бути пов’язане з прискоренням темпу інших” [6, 32]. Саме такий підхід визначив формування програми майже одночасного початку виконання S (макроекономічна стабілізація) – L (мікроекономічна стабілізація) – I (фундаментальна структурна перебудова) заходів економічної політики командою Л. Бальцеровича.

Якщо назвати заходи, швидкість реалізації яких близька до максимально можливої, радикальними, а заходи, швидкість яких набагато нижча, поступовими, то Польща, за висловом Л. Бальцеровича, вибрала радикальну стабілізацію. Вибір саме такої стратегії базувався “на усвідомленні невдач попередніх поступових реформ та на припущенні, що між різними заходами економічної політики існує сильний синергетичний зв’язок” [6, 86].

Ще один принципово важливий для наших політиків висновок у доповіді економіста – практика пов’язаний із розумінням того факту, що “Поступова чи запізніла реформа означала марнування політичного капіталу, який полягав у готовності людей прийняти складні радикальні економічні кроки” [6, 87]. Однією з позитивних рис прояву такого “політичного капіталу” є відповідне сприймання “соціальної ціни” реформ, під якою Л. Бальцерович розуміє різні негативні явища, що супроводжують процес радикального переходу (а не реальні витрати).

Реалією першого етапу радикальних економічних реформ у будь-якій посткомуністичній країні є погіршення становища більшості населення, поглиблення процесу соціального розшарування, диференціації доходів. Однак сприйняття цієї реалії, ступінь радикалізму у відповідь на таке погіршення багато в чому залежить від сформованості уяви населення про перспективи реформування, їх швидкість та результативність. Тому, на думку Л. Бальцеровича, при формуванні цілей та інструментів системного реформування слід розрізняти та враховувати, по-перше, ціну різних альтернативних стратегій, можливий рівень ризику соціального протесту та вигоду від реалізації цих стратегій, по-друге, “вміти розрізняти джерела невдоволення, пов’язані саме з успішною реалізацією реформ і намагатися, де це можливо, їх ліквідувати або послабити” [6, 50].

Специфічним, як на наш погляд, досить критичним, є підхід Л. Бальцеровича до проблеми використання у процесі проведення кардинального системного реформування суспільства (а саме це є глибинною метою переходу до ринкової економіки) принципів, на яких у свій час відбувалося формування соціального ринкового господарства, зокрема у Німеччині. Автор, в одній із своїх доповідей, прямо заявляє, що ““soziale Markwirtshaft” не найкраща модель для наслідування в країнах, де існує потреба швидкого економічного росту, щоб наздогнати розвинені країни Заходу”, “оскільки на початку 70-х років з’ясувалося, що німецька “соціальна ринкова економіка” має “занадто соціальний” характер, негативно впливає на темпи розвитку країни і є однією з причин фінансової кризи” [6, 20].

Не заперечуючи наявності проблем, породжуваних надмірною соціалізацією економіки в Німеччині та деяких інших країнах Європи, ми все ж не можемо погодитися із поглядом відомого економіста і політика на можливості та роль концепції і моделі соціального ринкового господарства у розв’язанні завдань відродження ринкової системи, її трансформації у напрямку поєднання сили та ефективності автоматичних регуляторів із нагальними та зростаючими потребами суспільства і кожної окремої людини як члена цього суспільства. Наша позиція полягає у тому, що суперечності соціально-економічного розвитку в умовах формування та функціонування соціального ринкового господарства викликаються не надмірно розвиненою системою соціального захисту (що, звичайно, негативно впливає на мотивацію до праці), але, насамперед, відходом урядів від тих принципів, які визначають суть та стратегічну місію соціального ринкового господарства – добробут через забезпечення та розвиток доброякісної конкуренції.

Отже, не принципи соціального ринкового господарства, але відхід від цих принципів у Німеччині негативно вплинув на темпи розвитку країни. Запровадження цих принципів у реальне економічне життя, законодавче обґрунтування їх та неухильне дотримання цього законодавства, навіть в умовах, коли рівень соціального протесту у повоєнній Німеччині (джерелом якого стало, як не дивно, успішне просування ринкових реформ) зростав, забезпечило й високі темпи економічного поступу країни, й відповідну ефективну систему стимулів, на базі якої цей поступ відбувався.

Таким чином, говорити про те, що модель соціального ринкового господарства не зможе забезпечити швидке економічне зростання у країнах із перехідною економікою, мабуть, дещо некоректно, адже саме оптимальне комплексне використання інструментів соціального впливу дозволяє включити механізми зростання на повну потужність. Суто економічні важелі, до того ж в умовах надшвидкої поляризації доходів різних соціальних верств і груп населення, не зможуть забезпечити включення у механізми економічного зростання людського, а тим паче соціального і політичного капіталу.

Такі висновки можна аргументувати й результатами соціологічного опитування населення України, що проводилося співробітниками Інституту економіки промисловості НАНУ у часі фактично паралельно із міжнародною конференцією про яку йшлося вище. Негативну оцінку соціальної політики, яка проводилася на той час в Україні дали 75% респондентів. Вже на початку реформ 66% опитуваних громадян вважали, що для уникнення соціальних конфліктів необхідно усі питання вирішувати своєчасно та на основі консультацій (один із принципів соціального ринкового господарства), 64% вважали головною метою соціальної політики людину, ще 15% – суспільство і лише 13% – державу. Водночас, такі важливі, для реалізації першорядних у житті пріоритетів фактори, як духовні та професійні інтереси, виділили лише 15% та 14% опитуваних.

На наш погляд, це свідчення глибокого розриву (і усвідомлення цього факту з боку опитуваних) між рівнем професійної підготовки, рівнем духовного розвитку людини та її можливостями реалізувати ці чинники в умовах швидкого розвитку, у той час, в Україні системної кризи, свідчення необхідності запровадження елементів соціального ринкового господарства, зокрема системи соціального партнерства, не чекаючи, коли для цього виникне якась міфічна слушна нагода. Адже саме відчуття потрібності, співучасті у процесах, що відбуваються, особливо у трудових колективах, є одним із потужних внутрішніх мотивів не тільки для підвищення ефективності і результативності функціонування найманих працівників, але й для їх саморозвитку, що знову ж таки позитивно впливає на можливості підприємства, фірми.

Свідченням системної кризи став і такий тривожний показник, як відношення громадян до питання свободи як пріоритету соціальної політики – тільки 13% опитуваних віднесли це питання до першорядних [7, 8, 10, 22-24]. Але ж без свободи, економічної свободи зокрема, стає неможливою реалізація питань добробуту, здоров’я тощо. Власне саме відсутність свободи й викликала ентропійні процеси катастрофічного характеру в адміністративно-командній економіці колишніх соціалістичних країн. Індиферентність громадян у такому важливому питанні засвідчила, як ми вважаємо, втрату значної частини політичного капіталу, про який Л. Бальцерович говорив як про позитивний фактор прориву вперед у проведенні кардинальних економічних реформ. Отже, концепція максимально можливої швидкості процесів трансформації суспільства, на жаль, не була використана у перші роки незалежності України владними політичними силами.

Виразним підтвердженням такого погляду на зміст соціальної політики у середині 90-х років є той факт, що серед причин зниження трудової активності безперечне лідерство отримав фактор відсутності справедливої оцінки та оплати праці – 82 % респондентів [7, 27]. Фактично у цей період не спрацьовував жоден фактор соціальної політики з арсеналу розвинених країн.

Така оцінка соціальної політики владних структур України була сформована їх підходами до визначення основних соціальних цілей та інструментів, за допомогою яких Уряд та президентська команда сподівалися зупинити розвал народного господарства та почати його реформування. Віктор Пинзеник, наприклад, оцінюючи як позитивні, кроки уряду, в якому він із серпня 1992 року по серпень 1993 рік був віце-прем’єром з питань економічної політики та міністром економіки, зазначав, що у низці рішучих заходів українського уряду, сформованого у жовтні 1992 року, найважливішими були: взяття заробітної плати державного сектора під строгий контроль, скасування індексації зарплати, введення цільової підтримки найбільш уразливих верств населення [8, 213]. Він вважав популістськими постанови Уряду після травня 1993 року, пов’язані із встановленням індексації заробітної плати, пенсій, стипендій, трикратним підвищенням мінімальної заробітної плати, достроковим виходом на пенсію тощо [8, 214].

Не заперечуючи факту проблемності щодо визначення доцільності подібних рішень в умовах постійного падіння виробництва, зростання інфляції та дефіциту державного бюджету, слід усе ж зазначити, що рішучості перших урядів чомусь вистачило на обмеження життєвого рівня величезної більшості громадян України (що у подальшому стало незламною традицією усіх урядів), однак забракувало у використанні тих специфічних можливостей, які надавалися часом, станом у якому знаходилася країна, коли, за виразом Л. Бальцеровича, стару політичну еліту дискредитовано, а групи з різними інтересами в новому устрої ще не об’єдналися [9]. Саме цей час був втрачений першими урядами України для проведення рішучого реформування відносин власності, створення поля для функціонування та розвитку дрібного та малого бізнесу, отже започаткування активної соціальної політики стимулювального спрямування.

Наведений вище аналіз умов, принципів та підходів у діяльності на початку 90-х років політиків та урядів України щодо визначення цілей, етапів, механізмів та інструментів організації і проведення ринкових перетворень, дозволяє говорити:

по-перше, про наявність, при започаткуванні реформаторських дій, фундаментальних методологічних прорахунків в оцінці реальної ситуації та основних важелів реформ;

по-друге, про відсутність життєвої концепції, моделі та програми здійснення реформ у наших перших урядів, на відміну від урядів центральноєвропейських країн;

по-третє, про неспроможність оперативно та гнучко застосовувати набутий іншими досвід реформування суспільства, що, на жаль, є результатом моністичного нетерпіння та неспроможності забезпечити консолідацію сил у середовищі самих реформаторів (як не прикро про це говорити, але історія сьогодні значною мірою повторюється);

по-четверте, про відсутність у першій половині 90-х років у наших політиків ясного розуміння кінцевих стратегічних цілей переходу до якісно нової економічної та господарської систем. Відсутність такого розуміння спричинила відсутність відповідної соціальної політики, визнання реально існуючої потреби у забезпеченні саме соціальної спрямованості системних перетворень при формуванні нової метасистеми, адекватної вимогам сучасності та готової сприйняти виклики світу, що стрімко глобалізується, отже втрату динамізму у трансформації суспільства.

Розуміння та сприйняття того факту, що головною стратегічною метою системних перетворень суспільства і завданням практичної діяльності владних структур має стати людина (хоча б як основна форма прояву та функціонування обов’язкового в умовах НТР елемента продуктивних сил – соціального капіталу), з її інтересами та потребами приходить до лідерів політичних сил у країні складно, важко, що й спричинює політику постійного шоку без терапії, отже наростання соціального відчуження.

Література

1. Онищенко О., Юрчишин В. Соціально-економічна реформа: тільки шлях до ринку чи й побудова й нового суспільного ладу? // Економіка України. – 1994. – № 3. – С. 18.

2. Лукінов І. Економічна наука і державна економічна політика // Економіка України. – 1994. – № 5. – С. 3.

3. Джордж де Мені, Вінг Тай Ву. Вступ до обговорення ситуації в Україні: уроки реформ. – К., 1995. – С. 10.

4. На пути к социальному рыночному хозяйству // Мировая экономика и международные отношения. – 1991. – № 1.

5. Босс Г. Перші вісімнадцять місяців економічної державності України: висока плата за інвестування держплану // Економічна реформа: антологія. Проект економічної реформи в Україні. – К., 1995. – Т. 2. – С.229.

6. Бальцерович Л. Загальні помилки при обговоренні проблем переходу до ринкової економіки // Уроки реформ. – К., 1995.

7. Социальные проблеми: оценка и пути решения. Кн. 2. Социальная политика. К., 1995.

8. Пинзеник В. Українські економічні реформи: роздуми про минуле і майбутнє // Уроки реформ. – К., 1995.

9. Бальцерович Л., Гельб А. Макрополітика за переходу до ринкової економіки: трирічна перспектива // Економічна реформа: антологія. Проект економічної реформи в Україні. – К., 1995. – Т. 2. – С. 177.

© Зайцев Юрій Кузьмич – кандидат економічних наук, доцент Чернівецького державного університету ім. Ю. Федьковича.